21 вірш: Ліна Костенко

 * * *

Очима ти сказав мені: люблю. 

Душа складала свій тяжкий екзамен. 

Мов тихий дзвін гірського кришталю, 

несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон. 

гукала тиша рупором вокзальним. 

Багато слів написано пером. 

Несказане лишилось несказанним.

Світали ночі, вечоріли дні. 

Не раз хитнула доля терезами. 

Слова як сонце сходили в мені. 

Несказане лишилось несказанним.

* * *

Хай буде легко. Дотиком пера. 

Хай буде вічно. Спомином пресвітлим. 

Цей білий світ — березова кора, 

по чорних днях побілена десь звідтам.

Сьогодні сніг іти вже поривавсь. 

Сьогодні осінь похлинулась димом. 

Хай буде гірко. Спогадом про Вас. 

Хай буде світло, спогадом предивним.

Хай не розбудить смутку телефон. 

Нехай печаль не зрушиться листами. 

Хай буде легко. Це був тільки сон, 

що ледь торкнувся пам'яті вустами.

УКРАЇНСЬКЕ АЛЬФРЕСКО

Над шляхом, при долині, біля старого граба, 

де біла-біла хатка стоїть на самоті, 

живе там дід та баба, і курочка в них ряба, 

вона, мабуть, несе їм яєчка золоті.

Там повен двір любистку, цвітуть такі жоржини, 

і вишні чорноокі стоять до холодів. 

Хитаються патлашки уздовж всії стежини, 

і стомлений лелека спускається на хлів.

Чиєсь дитя приходить, беруть його на руки. 

А потім довго-довго на призьбі ще сидять. 

Я знаю, дід та баба - це коли є онуки, 

а в них сусідські діти шовковицю їдять.

Дорога і дорога лежить за гарбузами. 

І хтось до когось їде тим шляхом золотим. 

Остання в світі казка сидить під образами. 

Навшпиньки виглядають жоржини через тин…

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ

І все на світі треба пережити, 

І кожен фініш – це, по суті, старт, 

І наперед не треба ворожити, 

І за минулим плакати не варт.

Тож веселімось, людоньки, на людях, 

Хай меле млин свою одвічну дерть. 

Застряло серце, мов осколок в грудях, 

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 

Хай буде все пробачене пробачено, 

Хай буде вік прожито, як належить, 

На жаль, від нас нічого не залежить...

А треба жити. Якось треба жити. 

Це зветься досвід, витримка і гарт. 

І наперед не треба ворожити, 

І за минулим плакати не варт.

Отак як є.  А може бути й гірше, 

А може бути зовсім, зовсім зле. 

А поки розум од біди не згірк ще, – 

Не будь рабом і смійся як Рабле!

Тож веселімось, людоньки, на людях, 

Хай меле млин свою одвічну дерть. 

Застряло серце, мов осколок в грудях, 

Нічого, все це вилікує смерть.

Хай буде все небачене побачено, 

Хай буде все пробачене пробачено. 

Єдине, що від нас іще залежить, – 

Принаймні вік прожити як належить.

* * *

Життя іде і все без коректур. 

І час летить, не стишує галопу. 

Давно нема маркізи Помпадур, 

і ми живем уже після потопу.

Не знаю я, що буде після нас, 

в які природа убереться шати. 

Єдиний, хто не втомлюється, – час. 

А ми живі, нам треба поспішати.

Зробити щось, лишити по собі, 

а ми, нічого, – пройдемо, як тіні, 

щоб тільки неба очі голубі 

цю землю завжди бачили в цвітінні.

Щоб ці ліси не вимерли, як тур, 

щоб ці слова не вичахли, як руди. 

Життя іде і все без коректур, 

і як напишеш, так уже і буде.

Але не бійся прикрого рядка. 

Прозрінь не бійся, бо вони як ліки. 

Не бійся правди, хоч яка гірка, 

не бійся смутків, хоч вони як ріки.

Людині бійся душу ошукать, 

бо в цьому схибиш – то уже навіки.

* * *

Вже почалось, мабуть, майбутнє. 

Оце, либонь, вже почалось… 

Не забувайте незабутнє, 

воно вже інеєм взялось!

І не знецінюйте коштовне, 

не загубіться у юрбі. 

Не проміняйте неповторне 

на сто ерзаців у собі!

Минають фронди і жіронди, 

минає славне і гучне. 

Шукайте посмішку Джоконди, 

вона ніколи не мине.

Любіть травинку, і тваринку, 

і сонце завтрашнього дня, 

вечірню в попелі жаринку, 

шляхетну інохідь коня.

Згадайте в поспіху вагона, 

в невідворотності зникань, 

як рафаелівська Мадонна 

у вічі дивиться вікам!

В епоху спорту і синтетики 

людей велика ряснота. 

Нехай тендітні пальці етики 

торкнуть вам серце і вуста.

* * *

Мій перший вірш написаний в окопі, 

на тій сипкій од вибухів стіні, 

коли згубило зорі в гороскопі 

моє дитинство, вбите не війні.

Лилась пожежі вулканічна лава, 

стояли в сивих кратерах сади. 

І захлиналась наша переправа 

шаленим шквалом полум'я й води.

Був білий світ не білий вже, а чорний. 

Вогненна ніч присвічувала дню. 

І той окопчик –

як підводний човен

у морі диму, жаху і вогню.

Це вже було ні зайчиком, ні вовком – 

кривавий світ, обвуглена зоря! 

А я писала мало не осколком 

великі букви, щойно з букваря.

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи, 

в казки літать на крилах палітур. 

А я писала вірші про фугаси, 

а я вже смерть побачила впритул.

О перший біль тих не дитячих вражень, 

який він слід на серці залиша! 

Як невимовне віршами не скажеш, 

чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перископі, 

І спомин той – як відсвіт на чолі… 

Мій перший вірш написаний в окопі. 

Він друкувався просто на землі.

* * *

Розкажу тобі думку таємну, 

дивний здогад мене обпік:

я залишуся в серці твоєму 

на сьогодні, на завтра, навік.

І минатиме час, нанизавши 

сотні вражень, імен і країн, –

на сьогодні, на завтра, назавжди! – 

ти залишишся в серці моїм.

А чому? То чудна теорема, 

на яку ти мене прирік.

То все разом, а ти – окремо. 

І сьогодні, і завтра, й навік.

* * *

Все більше на землі поетів, 

вірніше – тих, що вміють римувати.

У джунґлях слів поставили тенета, 

але схопити здобич ранувато.

Зайці, папуги, гнізда горобині… 

Великий щебет, писк і цвірінчання – 

таке, що часом хочеться людині

поезію шукати у мовчанні.

Хай метушиться дріб'язок строкатий, 

міняє шерсть залежно від погоди… 

Поете, вмій шукати і чекати!

Найкращий вірш ще ходить на свободі.

* * *

Вечірнє сонце, дякую за день! 

Вечірнє сонце, дякую за втому. 

За тих лісів просвітлений Едем 

і за волошку в житі золотому. 

За твій світанок, і за твій зеніт, 

і за мої обпечені зеніти. 

За те, що завтра хоче зеленіть, 

за те, що вчора встигло оддзвеніти. 

За небо в небі, за дитячий сміх. 

За те, що можу, і за те, що мушу. 

Вечірнє сонце, дякую за всіх, 

котрі нічим не осквернили душу. 

За те, що завтра жде своїх натхнень. 

Що десь у світі кров ще не пролито. 

Вечірнє сонце, дякую за день, 

за цю потребу слова, як молитви.

УМИРАЮТЬ МАЙСТРИ…

Умирають майстри, залишаючи спогад, як рану. 

В барельєфах печалі уже їм спинилася мить. 

А підмайстри іще не зробились майстрами. 

А робота не жде. Її треба робить.

І приходять якісь безпардонні пронози. 

Потираючи руки, беруться за все. 

Поки геній стоїть, витираючи сльози, 

метушлива бездарність отари свої пасе.

Дуже дивний пейзаж: косяками ідуть таланти. 

Сьоме небо своє пригинає собі суєта. 

При майстрах якось легше. Вони — як Атланти, 

держать небо на плечах. Тому і є висота.

* * *

Моя любове! Я перед тобою. 

Бери мене в свої блаженні сни. 

Лиш не зроби слухняною рабою, 

не ошукай і крил не обітни!

Не допусти, щоб світ зійшовся клином, 

і не присни, для чого я живу. 

Даруй мені над шляхом тополиним 

важкого сонця древню булаву.

Не дай мені заплутатись в дрібницях, 

не розміняй на спотички доріг, 

бо кості перевернуться в гробницях 

гірких і гордих прадідів моїх.

І в них було кохання, як у мене, 

і від любові тьмарився їм світ. 

І їх жінки хапали за стремена, 

та що поробиш,— тільки до воріт.

А там, а там… Жорстокий клекіт бою 

і дзвін мечів до третьої весни… 

Моя любове! Я перед тобою. 

Бери мене в свої блаженні сни.

ЛЕЙТМОТИВ ЩАСТЯ

Мені страшно признатися: я щаслива. 

Минають роки, а ти мені люб. 

Шаліє любові тропічна злива — 

землі і неба шалений шлюб. 

Вколисана в ніч, тобою омита, 

хитає мене серед білого дня. 

Ковшами самотності сплачене мито 

за всі незнання і за всі навмання. 

Нещасть моїх золоті обжинки. 

Душа моя, аж тепер сп’янись. 

Ох, я не Фауст. Я тільки жінка. 

Я не скажу: “Хвилино, спинись!” 

Хвилино, будь! 

Лише не хвилиною, 

а цілим життям — хвилюй і тривож! 

Аж поки мене понесуть із калиною 

туди… ну звідки… Тоді вже що ж… 

КОРЕКТНА ОДА ВОРОГАМ

Мої кохані, милі вороги!

Я мушу вам освідчитись в симпатії.

Якби було вас менше навкруги,—

людина може вдаритись в апатію.

Мені смакує ваш ажіотаж.

Я вас ділю на види і на ранги.

Ви — мій щоденний, звичний мій тренаж,

мої гантелі, турники і штанги.

Спортивна форма — гарне відчуття.

Марудна справа — жити без баталій.

Людина від спокійного життя

жиріє серцем і втрачає талію.

Спасибі й вам, що ви не м’якуші.

Дрібнота буть не годна ворогами.

Якщо я маю біцепси душі —

то в результаті сутичок із вами.

Отож хвала вам!

Бережіть снагу.

І чемно попередить вас дозвольте:

якщо мене ви й зігнете в дугу,

то ця дуга, напевно, буде вольтова.

* * *

Вже  почалось,  мабуть,  майбутнє.  

Оце,  либонь,  вже  почалось…  

Не  забувайте  незабутнє,  

воно  вже  інеєм  взялось!  

І  не  знецінюйте  коштовне,  

не  загубіться  у  юрбі.  

Не  проміняйте  неповторне  

на  сто  ерзаців  у  собі!  

Минають  фронди  і  жіронди,  

минає  славне  і  гучне.  

Шукайте  посмішку  Джоконди,  

вона  ніколи  не  мине.  

Любіть  травинку,  і  тваринку,  

і  сонце  завтрашнього  дня,  

вечірню  в  попелі  жаринку,  

шляхетну  інохідь  коня.  

Згадайте  в  поспіху  вагона,  

в  невідворотності  зникань,  

як  рафаелівська  Мадонна  

у  вічі  дивиться  вікам!  

В  епоху  спорту  і  синтетики  

людей  велика  ряснота.  

Нехай  тендітні  пальці  етики  

торкнуть  вам  серце  і  вуста.

* * *

Поезія згубила камертон.

Хтось диригує ліктями й коліном.

Задеренчав і тон, і обертон,

і перша скрипка пахне нафталіном.

Поезія згубила камертон.

Перецвілась, бузкова і казкова.

І дивиться, як скручений пітон,

скрипковий ключ в лякливі очі слова.

У правди заболіла голова

од часнику, політики й гудрону.

Із правдою розлучені слова

кудись біжать по сірому перону.

Відходять вірші, наче поїзди.

Гримлять на рейках бутафорські строфи.

Але куди? Але куди вони, куди?!

Поезія на грані катастрофи.

І чи зупиним, чи наздоженем?

Вагони йдуть, спасибі коліщаткам…

Але ж вони в майбутнє порожнем!

Як ми у вічі глянемо нащадкам?!

* * * 

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучивсь, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі. 

ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА

Заслання, самота, солдатчина. Нічого.

Нічого — Оренбург. Нічого — Косарал.

Не скаржився. Мовчав. Не плакав ні від чого.

Нічого, якось жив і якось не вмирав.

Вернувся в Петербург, і ось у Петербурзі —

після таких років такої самоти! —

овацію таку йому зробили друзі! —

коли він увійшов.

І він не зміг іти.

Він прихилився раптом до колони.

Сльоза чомусь набігла до повік.

Бо, знаєте... із каторги в салони...

не зразу усміхнеться чоловік...

* * *

Старесенька іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здров’я, де тепер воно?

І знов іде… Зникає за деревами…

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать.

Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,

і насіння у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп’ютер, нуклеїни.

А ті казки, те слово, ті сади,

і так по крихті, крихті Україна –

іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!

Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.

Зверни додому з білої доріжки.

Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.

Тоді був травень, а тепер зима.

Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.

А то пішла, й нема тебе, й нема…

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.

* * *

Спини мене отямся і отям 

така любов буває раз в ніколи 

вона ж промчить над зламаним життям 

за нею ж будуть бігти видноколи 

вона ж порве нам спокій до струни 

вона ж слова поспалює вустами 

спини мене спини і схамени 

ще поки можу думати востаннє 

ще поки можу але вже не можу 

настала черга й на мою зорю 

чи біля тебе душу відморожу 

чи біля тебе полум’ям згорю

ЕПІЛОГ

Я, підданка своїх обов'язків,

я, васал свому королю,

я люблю тебе тихо, боязко,

я прощально тебе люблю.

Не жалкуй за мною. Я мічена.

Мене кожне лихо згребе.

На прощання, тобою засвічена,

подарую тобі себе.

Це б лишитись. Але не можу я.

Нареченою нарече й

заколисує, заворожує

чорнобрив'я таких ночей.

А в моєму краю ойчистому

б'ють гармати, свистить картеч.

Я не жінка. Найкращі лицарі

наді мною зломили меч.

Мені легко, що вже аж трудно.

Мені страшно: забуду пароль.

Мене кличе суворо і трубно

мій обов'язок, мій король.

Не кажи, що не маю рації,

і докорами не карай.

Я в любові — як в еміграції.

Відпусти мене в рідний край.